„Все книги в мире, полные мыслей и стихов, –
ничто, в сравнении с одной минутой рыданий,
когда чувство накатывает волной и душа
осознает и ощущает себя неизмеримо глубоко.
Слезы – тающий лед души…”
Герман Гессе
„Ну все, па-па”, каже вона й кладе слухавку. А ти ще довго прислуховуєшся до коротких гудків. А потім машинально дивишся на час розмови, наразі 1 година, 45 хвилин й 37 секунд. Так, менше буває рідко. Це враховуючи твоє патологічне не сприйняття телефонів. Але з нею хочеться спілкуватися якомога більше. Хоча б й по телефону. А іноді навіть не хочеться щось говорити, а просто слухати її, відчувати кожен її подих, кожне тремтіння її голосу...
І ось довгоочікувана зустріч. ...і таке враження, неначе ви знайомі все життя, ні, навіть, що ви разом все своє життя. Що ці приємні хвилини будуть нескінченними, що вони триватимуть й триватимуть... Вічно... Ти просто візьмеш її за руку, вона просто щасливо посміхнеться, й навіть говорити непотрібного нічого. Бувають такі моменти, коли слова не потрібні, коли вони просто зайві на тлі тих вражень й почуттів, що присутні у ваших тілах, у ваших ніби споріднених душах. А потім, щоб ти не занадто замріювався й не випадав надовго з руху цього блядського світу, у неї дзвонить телефон, й її душа переноситься до когось іншого. Чи просто до Іншого, що найстрашніше. Й ти нервово підпалюєш сигарету й дивишся, як щойно намальований чудовий світ, ваш світ, тільки ваш з нею світ, починає руйнуватися прямо у тебе на очах. Напевно, саме в такі моменти мають чи то опускатися руки, чи то навпаки, пробуджуватися геройські інстинкти. В мене, наприклад, частіше опускаються руки. А вона, закінчивши за деякий час, що він здається занадто довгим, розмову, питає, що це в тебе з настроєм стало. Й на додачу, чого це ти знов куриш, адже вона просила тебе цього не робити. Угу, блядь, кинеш тут курити, аякже... І починає брати своє песимізм. Коли людина не знає всіх фактів, наразі хто й навіщо дзвонив, вона починає себе накручувати й уявляти найгірше. Не знаю чому так, але саме так воно й буває. Здається, у всіх. Принаймні, я розраховую, що у всіх, а не тільки в мене. Так от, щодо песимізму. Наприклад, дзвонить у неї телефон, коли ви разом, вона бере слухавку й каже щось типу „Я тобі потім передзвоню”. Й ти починаєш накручувати себе, що вона щось приховує від тебе, чи то не хоче, щоб ти щось таке чув... Причому починаєш панікувати, абсолютно не усвідомлюючи цього. В такі моменти ти навіть не замислюєшся над тим, що, можливо, вона просто не хотіла відволікатися від тебе... Ще гірше, коли вона відповідає комусь в слухавку щось типу: „Передзвони мені за 15 хвилин!” Це звучить як вирок – за 15 хвилин ти маєш піти з її життя... Поки що лише на сьогодні... Це лише одна з багатьох маленьких дрібниць, на які ти звертаєш увагу... Ще один баг у програмі – це фото іншого в її гаманці. Теж діє безвідмовно, як кувалда по голові. Як й її слова типу „Все буде добре, не парся”. Хоча напевно, все ж таки занадто багато уваги ти приділяєш цьому... Але так воно є...
Розбиття власних мрій – це завжди сильніше за тебе, але ти щосили намагаєшся триматися й поки що це вдається. Але ж то не американське кіно, й ти будеш не в змозі стати для неї просто другом. Якщо у цієї історії буде печальне й неприємне закінчення, то це буде кінець... У всьому сенсі цього жахливого слова, що воно тебе дуже лякає в даних обставинах... Та от навіть думати про це ти не можеш, не хочеш, не будеш... Як там у Карпи? Іноді життя просто йде, а іноді життя просто йде нахуй...
Щасливі моменти, їх так болюче мало, вони такі короткі й примхливі, але саме вони перекривають всі часи страждань й болю. Щаслива посмішка... короткий, але вкрай чуттєвий погляд... легкий, лагідний дотик... пристрасний поцілунок... ніжні обійми... Заради цього хочеться жити. Й це ще не кажучи про секс. А трахається вона просто неймовірно...
На правах постскриптуму. Доля рідко коли дає другий шанс. І надто нерозумно було б його не втілити у життя... У щасливе життя... У наше життя..."