Боль, как наркотик....
Дура!

Всё как-то стрёмно... я какая-то стрёмная... мир вокруг какой-то стрёмный....
И вообще, меня давно так не выкидывало!
Такое ощущение, что у меня два зрения... И с одной стороны, я смотрю на мир и пытаюсь на нём сосредоточиться, забывая при этом, что говорила пять минут назад, а с другой смотрю куда-то внутрь себя и вижу пустоту...
И мне совершенно не нравится то, что я вижу... Не люблю я чувство выпадания, с ним приходит чувство обречённости... Как будто что-то должно случиться, измениться, начаться... Хочется просто вернуться в эти пять минут, которые происходят сейчас, в этой плоскости, в этой реальности, в этом мире, а не в каком-то другом... Даже если он этот же, но не сейчас...
Что виной? Отсутствие в городе два дня, необычная тишина вокруг, когда двое суток в доме кипела и бурлила жизнь?
Наши обиды? Чувство того, что мы всё сами рушим? Рушим тот мостик, который образовался над ущельем и соединяет две стороны... Пол песчинке, по камешку, по сантиметру... Всё уже и уже... И становится страшно приходить на середину, чтоб побыть вместе, потому что он становится слишком тонок и может рухнуть в любой момент!
Это как туман, как малейшие частицы, проникающие повсюду, как вирус, заражающий организм... Я проникаю всё глубже и глубже, куда не надо... Мне надо вернуться, собраться, не тонуть полностью в твоих глазах, чтоб каждая минута, проведённая без тебя не казалась мне адом.... Чтоб не умирать без тебя...
Что делать? Я не знаю... Что делать?

Всё это так.... глупо... так глупо... и тяжело...

Ответ есть всегда... В знаках, в чувствах, в случайностях... Всегда.. Главное только правильно его прочитать!

Біль дуже добре витвережує від казкових снів! Дуже!

„Все книги в мире, полные мыслей и стихов, –
ничто, в сравнении с одной минутой рыданий,
когда чувство накатывает волной и душа
осознает и ощущает себя неизмеримо глубоко.
Слезы – тающий лед души…”
Герман Гессе

„Ну все, па-па”, каже вона й кладе слухавку. А ти ще довго прислуховуєшся до коротких гудків. А потім машинально дивишся на час розмови, наразі 1 година, 45 хвилин й 37 секунд. Так, менше буває рідко. Це враховуючи твоє патологічне не сприйняття телефонів. Але з нею хочеться спілкуватися якомога більше. Хоча б й по телефону. А іноді навіть не хочеться щось говорити, а просто слухати її, відчувати кожен її подих, кожне тремтіння її голосу...

І ось довгоочікувана зустріч. ...і таке враження, неначе ви знайомі все життя, ні, навіть, що ви разом все своє життя. Що ці приємні хвилини будуть нескінченними, що вони триватимуть й триватимуть... Вічно... Ти просто візьмеш її за руку, вона просто щасливо посміхнеться, й навіть говорити непотрібного нічого. Бувають такі моменти, коли слова не потрібні, коли вони просто зайві на тлі тих вражень й почуттів, що присутні у ваших тілах, у ваших ніби споріднених душах. А потім, щоб ти не занадто замріювався й не випадав надовго з руху цього блядського світу, у неї дзвонить телефон, й її душа переноситься до когось іншого. Чи просто до Іншого, що найстрашніше. Й ти нервово підпалюєш сигарету й дивишся, як щойно намальований чудовий світ, ваш світ, тільки ваш з нею світ, починає руйнуватися прямо у тебе на очах. Напевно, саме в такі моменти мають чи то опускатися руки, чи то навпаки, пробуджуватися геройські інстинкти. В мене, наприклад, частіше опускаються руки. А вона, закінчивши за деякий час, що він здається занадто довгим, розмову, питає, що це в тебе з настроєм стало. Й на додачу, чого це ти знов куриш, адже вона просила тебе цього не робити. Угу, блядь, кинеш тут курити, аякже... І починає брати своє песимізм. Коли людина не знає всіх фактів, наразі хто й навіщо дзвонив, вона починає себе накручувати й уявляти найгірше. Не знаю чому так, але саме так воно й буває. Здається, у всіх. Принаймні, я розраховую, що у всіх, а не тільки в мене. Так от, щодо песимізму. Наприклад, дзвонить у неї телефон, коли ви разом, вона бере слухавку й каже щось типу „Я тобі потім передзвоню”. Й ти починаєш накручувати себе, що вона щось приховує від тебе, чи то не хоче, щоб ти щось таке чув... Причому починаєш панікувати, абсолютно не усвідомлюючи цього. В такі моменти ти навіть не замислюєшся над тим, що, можливо, вона просто не хотіла відволікатися від тебе... Ще гірше, коли вона відповідає комусь в слухавку щось типу: „Передзвони мені за 15 хвилин!” Це звучить як вирок – за 15 хвилин ти маєш піти з її життя... Поки що лише на сьогодні... Це лише одна з багатьох маленьких дрібниць, на які ти звертаєш увагу... Ще один баг у програмі – це фото іншого в її гаманці. Теж діє безвідмовно, як кувалда по голові. Як й її слова типу „Все буде добре, не парся”. Хоча напевно, все ж таки занадто багато уваги ти приділяєш цьому... Але так воно є...

Розбиття власних мрій – це завжди сильніше за тебе, але ти щосили намагаєшся триматися й поки що це вдається. Але ж то не американське кіно, й ти будеш не в змозі стати для неї просто другом. Якщо у цієї історії буде печальне й неприємне закінчення, то це буде кінець... У всьому сенсі цього жахливого слова, що воно тебе дуже лякає в даних обставинах... Та от навіть думати про це ти не можеш, не хочеш, не будеш... Як там у Карпи? Іноді життя просто йде, а іноді життя просто йде нахуй...

Щасливі моменти, їх так болюче мало, вони такі короткі й примхливі, але саме вони перекривають всі часи страждань й болю. Щаслива посмішка... короткий, але вкрай чуттєвий погляд... легкий, лагідний дотик... пристрасний поцілунок... ніжні обійми... Заради цього хочеться жити. Й це ще не кажучи про секс. А трахається вона просто неймовірно...

На правах постскриптуму. Доля рідко коли дає другий шанс. І надто нерозумно було б його не втілити у життя... У щасливе життя... У наше життя..."

Интересно, если бы не были мы вместе, как скоро следующая бы услышала это?

Как говорит мой любимый: спать оставалось 8 часов...(((

А воно тягнуло до мене свої малесеньки рученятки, дивилося довірливо в очі і питало:
Якого це в біса хуя його немає у моєму житті?!
Я сміялася і хитала головою...
- Звідкиля ж мені знати, солоденьке...

*************************************************************************************************************

Якщо б я була одною з героїнь Карпи, я би просто промуркотіла, висячи у тебе на шиї:
А може сни це тільки вигадка нашого мозоку, щоб нам не було так нудно спати?!

Це була п'ята година ранку....
Десь у кімнаті спав кіт, десь на вулиці, хто зна чому, (а може по якимось принципам природи?!) вже світало!
Моя голова відчула під собою подушку тільки у третій годині, а тут ще це!
Мій організм почав ігнорувати свої обов'язки, спочатку взявшись за мій настрій, а потім за шлунок...
Насправді, це було все, за що він встиг взятися (чи від чого вирішив відмовитися?), поки я не поставила його на місце, про себе мріючи, щоб на завтра він вже припинив ці своё ігри. Але від цього було не легше!
Я вже знала, що вікладач, що на прошлому занятті перший раз за семестр бачив мене на парі, у той же час бачив мене там в останне перед заліком.
Була п'ята година ранку... Цікаві думки лізуть в голову у п'ятій годині ранку, коли десь у кімнаті спить кіт, а на вулиці, хто зна чому, починає світати....

"Не зная даты своей смерти, мы считаем себя бессмертными. Сколько раз мы вспоминаем дни детства? 4, может кто-то 5... Они настолько наши, что мы не представляем себя без них... Но всё кончается!
Каждый день можно просыпаться с мыслью, что он может быть последним..."

Я вот так недавно прикинула, ты знаешь, ведь секс всегда был для тебя только игрой, приятной, качественной, но всего лишь игрой....
Мы никогда не занимались с тобой любовью... Ну может только первые пару раз! Всё остальное было сексом, просто сексом.
Что же тогда вообще было святого в наших отношениях?
Хорошо, что мы не вместе... Эта мания должна была меня когда-то покинуть...
Лучше поздно, чем никогда!
Спасибо ему огромное, что он меня из этого вытащил, из тебя вытащил!
Он не знает, но спас мне жизнь...